Вижити при важкій гіпотермії

Ця історія туриста Джона Карлоса Манна, якому вдалось врятуватись не зважаючи на гіпотермію, і вижити після того, як заблукав в засніжених горах Аляски.

image13-10-2014-08-13-02

“Цього осіннього дня я почав 24 кілометрову подорож по маршруту Crow Pass Trail від Eagle River до Girdwood. Більшість туристів виділяють 2 дні на цей маршрту і починають з міста Girdwood, скидають 945 метрів висоти і прибувають до поселення Anchorage. Я ж планував пройти цей маршрут швидши і в зворотньому напрямку, бо мої друзі саме збирались в Ґердвуді, щоб святкувати там Октоберфест і я хотів їх там зустріти.

g_04
Щодо мене то я звичайний хайкер з Аляски, в хорошій формі, який попав в погану ситуацію. Я вирішив, що пройти такий маршрут за день – це буде непоганим тренуванням. Декілька моїх друзів відмовились від цієї подорожі, але це мене не зупинило  – я люблю насолоджуватись природою наодинці. Я розраховував, що похід займе близько 14 годин, тому я взяв з собою ліхтарик, оскільки вже б мало темніти до того часі, як я доберусь до Ґервуда.

Ранок саме починався, коли мій друг підкинув мене на початок мого маршруту. На всякий випадок я взяв з собою пуховий спальний мішок, теплу куртку і штани, водонепроникний плащ і рятівну ковдру. Я не брав з собою намету, карти чи компасу – це популярний маршрут, і я думав що на ньому буде досить легко орієнтуватись без цих речей.

Як на зло, стемніло одразу після того як я втратив слід, після того як перетнув струмок. Я подумав, якщо я буду йти вниз по струмку, то швидко знайду маршрут. Я йшов по струмку вниз, поки він не розгалузився, але так і не знайшов маршруту. Я йшов і подумки звинувачув всіх підряд, через відсутність орієнтирів в потрібних місцях на цьому маршруті, але при тому я усвідомлював, що винен той хто не взяв з собою карти в похід.

Оскільки моя ідея зі струмком не дала жодного результату – я вирішив піднятись на гребінь гори в надії побачити вогні Ґервуда. Було вже темно. Я був знесиленим і пригніченим на цей момент, але все ще тримався нормально. Я розумів що мені потрібний сон. Температура була суттєво нище нуля. Я знайшов місце під величезним каменем, який блокував вітер, заліз в свій спальник, вкрився рятівною курткою зверху, як бівачним мішком. Краї ковдри я закріпив камінням. Мій спальний мішок розрахований на -23°С. Я був весь мокрий, але мені було тепло.

Я прокинувся перед сходом сонця і продовжив підніматись на хребет, я був майже впевненим, що побачу за ним Ґервуд, та його там не було. Я йшов по коліна в снігу, на мені були не утеплені хайкінгові черевики і я сильно змерз в ноги, я відчував що вже хворий.

Я підійнявся на наступний хребет, на цей раз за ним вже точно мало б бути місто. Долаючи останні кроки підйому я відчував момент перемоги, але за цим хребтом були тільки вищі хребти і вершини. Я усвідомлював що попав в халепу, і почав бити себе за те що погано підготувався. Але повертатись назад означало визнати поразку, тому я продовжив іти вперед.

Я зісковзнув вниз, по крутому засніженому схилі. Це було досить швидка, навіть швидше ніж я сподівався, під час спуску я загубив рукавичку. Коли я спустився вниз я усвідомив, що знаходжусь на льодовику. Я йшов дуже обережно цілу годину, оминаючи тріщини, доки не пройшов його. На цей момент я вже був дуже змучений і в одну ногу мені було настільки холодно, що я відчував біль аж до самих кісток. Снігу вже не було. Я не знаю для чого, але я зняв взуття і йшов босим близько 30 хвилин. Можливо це адреналін, можливо оніміння, але біль пройшла.

Я натрапив на величезний потік, я знав, що він, швидш за все витікає в Таргейнову затоку, і може вивести мене до шосе Сьюарда. Я пішов вниз по струмку, по крутому рельєфу місцевості, щільні вільхи і повалені дерева. Мої ноги промокли повністю через декілька те, що я перетнув декілька широких потоків і я з’їв залишки своєї їжі. Моя швидкість була дуже повільною, я втомлювався все більше і більше. Нарешті, я натрапив на тежку лося. Це було на відносно рівній місцевості і я пройшов декілька кілометрів дуже швидко. Вже було темно, та завдяки ліхтарику я міг продовжувати йти. В 3:00 ночі я наблизився до великого поваленого дерева. Я вирішив, що мені потрібний відпочинок, я був весь мокрий. Я заліз в свій спальник, і знову накрив його рятівною ковдрою. Мені було погано, декілька годин я сильно тремтів, час від часу починав німіти. Я не спав, я просто лежав в трансі.

Наступний день – неділя – був найважчим для мене, я був повністю виснажений, густа рослинність не дозволяла мені швидко йти. Мої ноги були настільки втомлені, що я ледве міг підняти їх. Я марив, співав пісні і читав на память вірші. До другої половини дня я не знайшов дороги. Я зрозумів що можу померти тут. Приблизно в 15:00 я почував себе дуже соним. Я зняв з себе мокре взуття і шкарпетки, заліз в свій промоклий спальний мішок. Через 10 хвилин я почав ніби сходити з розуму, я відчував як німіють мою руки і ноги. Вени на моїх руках були яскраво сині.

Я думав про маму, як вона почує звістку про смерть сина. Я єдина дитина в сім’ї. Я сказав собі, що я не здаватимусь без бою. Я замотав свої руки і ноги в куски порваної рятувальної ковдри, взувся і продовжив рух. Я майже не відчував коліна і щиколотки. Я хитався наче п’яний.

Було темно, ліхтарик вже не світив, але я побачив щось прекрасне – маленький шматок помаранчевої стрічки, яка висить на гілці, ще через деякий час я побачив на дереві сліди бензопили. Це були перші рукотворні речі, які я бачив за останні 2 дні. Через деякий час я натрапив  на ще одну стрічку а тоді вийшов на стежку. Її було не дуже добре видно, але мені вдалось побачити малу стоянку квадроциклів. Я йшов в повній темряві, тільки місяць відбивався в воді. яка залила сліди від коліс квадроциклів. Я йшов і кричав про допомогу. Зрештою я побачив ще одне прекрасне видовище – вогні в вікнах будинку. Мене все боліло, я голосно кричав про допомогу, але ніхто не вийшов. В свому маренні я вирішив не турбувати цих людей, бо знав, що шосе вже близько.

Я дійшов до шосе, пробував зупиняти машини автостопом, але ніхто не зупинявся о 22:30, я виглядав як жалюгідний пошарпаний бездомний хлопець. Проїхало мабуть більше 100 машин і ніхто не зупинився. Врешті решт я дійшов до мотелю Birdridge Motel & RV Park. В вітальні були люди. Я сказав “Будь ласка, допоможіть! Я не бандит.”. Через 5 хвилин хтось відкрив двері. Це був добрий чоловік з дружиною і трьома дітьми. Він пригостив мене курячим розсолом і гарячим чаєм, запалив піч. Через 20 хвилин я вже почував себе краще. Тоді я їв найсмачніший курячий розсіл в світі.”

Висновки:

Коли ви переохолодженні ваш розум занадто затьмарений, щоб зрозуміти це. Будьте підготовлені так, щоб вміти самому діагностувати гіпотермію і вміти вчасно її побороти. Детальніше тут.



comments powered by HyperComments